Кожен, хто став на шлях духовного самопошуку, неодмінно зіштовхується із доволі дивними речами. Перше, що дивує, а водночас і лякає, – це глибина усього сущого, яка здавалась донедавна такою очевидною, мілкою та зрозумілою. Для зачарування непотрібно спеціально шукати якісь особливі речі, події, слова. Світ людського духовного життя влаштований таким чином, що будь-що може стати відправною точкою для здійснення найважливішого – самопізнання. Форма вираження відчуттів, вражень та вражань, що з’являються на цій непростій дорозі, у кожного своя. Поезія – одна з таких форм. Олександр Морушко – один, з таких, метафізичних поетів.
Однією, з основних ознак “метафізичної поезії” є наявність у ній героїчного мотиву. Хто ж такий герой? У пересічного читача одразу, мабуть, виникають відповідні асоціації: образ героя переплетений із атрибутами сили, відваги, мужності, відсутності страху перед труднощами, тощо. Однак, спішу зазначити, що наведені ознаки абсолютно не вичерпують сутності героя перш за все тому, що вони, самі по собі, нічого нам не кажуть. Це абстракції, під яким кожен розуміє щось своє, а зрештою і себе. Що таке та ж сила? В чому вона проявляється? Скільки людей, стільки ж й інтерпретацій, але всі ці інтерпретації атрибутивних рис героя можна поділити на два типи: нігілістичні та духовні. “Герой” нігілістичних людей має безліч рис. Ім’я їм – Легіон. Всі вони рано чи пізно будуть зводитись до матеріальних цінностей: гроші, успіх, кар’єра, секс і т.п. Рис героя “духовно налаштованих людей” небагато. Герой – це той, хто, перш за все, прийняв свою самотність у цьому світі. І йдеться тут не про якусь покинутість, відлюдькуватість, аскетизм. Йдеться про розуміння того, що шлях духовного життя є глибоко самотнім у тому змісті, що цей шлях більше ніхто не пройде замість героя. Відтак, у свідомості героя відсутні такі, звичні для більшості людей, фрази: “зараз не той час”, “не та країна”, “не те суспільство”, для того, щоб можна було чесно жити, щоби бути добрим, щирим. Нігіліст завжди очікує на якесь привілейоване місце чи якийсь особливий час, на “хороші” обставини. Йому завжди потрібен хтось, хто перший стане “добрим”, “справедливим”, “милосердним” і бажано, звісно, аби таких була більша частина. Тільки тоді, для нігіліста, з’являється смисл бути “добрим” та “справедливим”. Нігіліст ніколи не зрозуміє, що такі метафізичні речі, як добро, краса, істина, справедливість, любов, чесність мають невербальний внутрішній корінь, вони відшліфовуються щомиті зусиллям проживання життя. Тому часто нігілісти, які себе, звісно, такими не вважають, ганяються за “щастям”, таким ілюзорним та оманливим. Духовний герой, навпаки, розуміє, що поки людина жива, вона не може вважати себе щасливою. Духовний герой йде назустріч важкості життя, в якому кожна метафізична сутність виростає з кривавої екзистенціальної практики. Саме про таку практику, власне, і пише Олександр Морушко. Його поезія “Анатомія болю” вже своєю назвою  говорить про цей нелегкий та самотній шлях:

І вивчивши природу болю,
Допити чашу цю до дна...
Яка безмежна глибина
Розкриється переді мною!

Поки душа іще жива
Терпінням я залижу рани,
Щоб на папір лягли рядками
Із серця вирвані слова.
“Анатомія болю”

Що є душею? Що є у душі? Як їй бути? – основні філософські запити поета. Відповіді О. Морушко шукає у собі та своєму досвіді життя. Це крок, який далеко не просто зробити людині, адже набагато легше прийняти “готову істину”, істину, тобою самим не промислену, не пережиту. І починається цей крок із усвідомлення тотальної самотності:

Ніч засвічує в небі вогні,
Їх проміння подекуди гріє...
Тож чому стало сумно мені,
Що збудило мереживо мрії?

Може, в світлі нічної зорі,
Волошкові побачив я очі,
Чи самотність зайшла за поріг,
І мене залишити не хоче?
“Ніч засвічує в небі вогні”

Пливу на хвилях самоти
У велелюдному потоці <…>
Та шлях продовжую щодня,
Хоч добре знаю те, що буде,
Бо на шляху до визнання
Чекає поцілунок Юди
“ Пливу на хвилях самоти”

У такому щоденному та самотньому “зависанні” героєві доводиться заново переглядати все своє духовне надбання, все чим жив, що любив, у що вірив:
І оплакує дощ
Те, що іншим я став, -
Втратив віру одну,
Другу ще не придбав.
“Падолист”

І такий перегляд закінчується виростанням свого “внутрішнього слова”, яке ніколи не послужить для когось іншого готовим “рецептом”, але лише спонукатиме до такого ж нелегкого шляху.
Більшість поезій написані О. Морушко від першої особи, ліричний герой у своїх переживаннях, стражданнях, почуттях та поривах співпадає із автором. Але що означає мати почуття, страждання, враження? Наше духовне життя організовано таким чином, що всі згадані психологічні феномени ми по-справжньому “маємо” тоді, коли вони вже є у минулому. Людина розпорошена у часі життя. Ми ніби кохаємо, переживаємо, проходимо павутину різних соціальних обрядів та ритуалів, але часто опиняємося врешті решт перед пусткою. Метафізичний герой знає, чому так відбувається. Знає, чому людина так любила, бажала, була добре налаштована, а все кудись щезло. Річ у непрожитості та загубленості того, що дає життя. Герой знає, що одного бажання любові недостатньо для самої любові, одного бажання справедливості недостатньо для справедливості і т.д. Люди губляться у житті через звичку постійно розв’язувати, розгортати, спрощено бачити феномени духовного життя. Звідси і фраза: “любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди”, неможлива для метафізичного героя. Такою ж неможливою фразою для останнього є “забудь її, полюбиш іншу”, “нема смислу каятись у минулому, адже його не змінити”. А організація духовного життя героя якраз полягає в тому, аби вміти залишатись у “підвішених” станах, ніяк їх не розв’язувати. Образ перебування у такому нелегкому стані можна також знайти у поезії О. Морушка “Зачароване коло”. Лише зависнувши у цьому колі, ми можемо набратись сил для його подолання. Неможливо за допомогою якихось готових формул розірвати “зачароване коло”, яке у кожного своє, унікальне та неповторне. У “зачарованім колі” відбувається насправді найцікавіше та найпотаємніше духовне дійство – дозрівання, дорослішання. Тільки після цієї, як висловлювався А. Арто, “кривавої м’ясорубки”, герой розуміє, що будь-який феномен духовного життя вимагає серйозних життєвих зусиль.

А воно не пускає,
Тримає за руки,
Прирікає на муки,
Пекельнії муки...
“Зачароване коло”

Так описує “зачароване коло” О. Морушко у однойменній поезії. Не існує “поганих обставин”, “не того часу та місця”, “не такого суспільства”. Для героя, що пройшов “зачароване коло” будь-який момент часу, будь-яке місце є однаково важливим, значущим та достатнім для того, аби залишатись собою. Якщо ж не пройти оболонку “зачарованого кола”, то цим будь-хто прирікає себе на вічні пекельні муки – безрезультатно та постійно розв’язувати рівняння зі зростаючою кількістю невідомих. А це – трагедія даремного життя людини, або, як пише М. Пруст, “втраченого часу”.

Тільки біль твій не знатиме віку
І породить чуттєві вірші
“Ave Maria”

Душевний біль, що повністю прожитий героєм, є тою унікальною та неповторною духовною базою, справжнім багатством людини, яке має якісно інший буттєвий статус. У такому вимірі, де “тягнуться секунди як роки” (“Високі почуття не продаються”), виростає те загадкове внутрішнє слово героя, що отримав себе. Цю думку можна прослідкувати у наступних рядках:

Я повернусь, коли настане час
Природі і душі вдягти обнови.
У всій красі, хоча і без прикрас
Я повернусь, бо першим було слово...
“Я повернусь”

P.S.
Звісно, я не намагався у цій статті проаналізувати всі поезії Олександра Морушка чи якимось чином їх класифікувати. Очевидно, що це не було моїм завданням, адже стаття присвячена не літературознавству, а філософським варіаціям. Метафізичні моменти можна прослідкувати і в інших віршах, які не згадані у цій статті.
Запропонована “метафізична” інтерпретація не обов’язково збігається з усіма тими інтенціями, які О. Морушко вкладав у слова своїх віршів. Однак, цим і цікава його поезія, бо, з одного боку, показує те, що вірші кажуть завжди більше та глибше, ніж їх може збагнути читач чи сам поет. У цьому контексті справді можна погодитись із твердженням, що поет належить не лише собі. З іншого боку, поезія дає можливість імпровізувати у темі таких метафізичних сутностей та цінностей як справедливість, чесність, добро, любов, щастя, душа.

Ростислав Якуц
(канд. філософських наук, ЛНУ ім. Івана Франка)

Збірник поезій

Збірний поезій

Збірник поезій

Стаття